РеституціяVSВіндикація

‍

Правочини з нерухомістю можуть бути визнані недійсними з загальних підстав, передбачених ст. 215 ЦК України,але більшість питань виникає щодо наслідків недійсності таких правочинів та обранні правильного способу захисту позивача, якими в даному випадку можуть бути реституція (ст. 216 ЦК України) або віндикація (ст. 388 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 30 листопада 2016року в справі № 6-2069цс16 зроблено висновок, що «реституція як спосіб захистуцивільного права (частина перша статті 216 ЦК України)застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який єнікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

В свою чергу, норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна,переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.

Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, встановленного статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Отже, такий спосіб захисту як реституція, може обирати лише сторона недійсного правочину, коли віндикація може бути пред’явлена тільки особі, з якою відсутні договірні відносини стосовно спірного нерухомого майна.  

‍

‍